На початку 1940-х років молоде покоління американських музикантів розширило творчі можливості джазу. Тоді розвинувся бібоп – джазовий стиль, що докорінно відрізняється від усіх попередніх. Така музика не є танцювальною та вимагає уважного прослуховування, тому її поява ознаменувала перехід від джазу як розваги до джазу як інтелектуальної форми мистецтва. Квінз свого часу був своєрідним творчим інкубатором. Тут збиралися легендарні джазові музиканти, разом експериментували й потім представляли публіці нові шедеври. Докладніше про різновид сучасного джазу та участь Квінза в його розвитку читайте далі на queens-trend.
Зародження в Гарлемі
Бібоп, або просто боп, характеризується швидким темпом (зазвичай понад 200 ударів на хвилину), складними акордовими прогресами з різкими змінами акордів і численними змінами тональності. Крім того, для нього характерні інструментальна віртуозність та імпровізування. Оскільки бібоп не призначений для танців, він дозволяє музикантам грати в більш швидкому темпі. Це дозволяє їм удосконалювати гармонії, додавати складні синкопи, змінені та розширені акорди, асиметричне фразування тощо.
Назва «бібоп» походить від звучання безглуздих складів, які виконавці імпровізують під час вокальних джазових виступів. Перший відомий приклад використання бібопу – пісня Four or Five Times 1928 року гурту McKinney’s Cotton Pickers. Ідея бібопу народилася під час нічних джем-сесій у Гарлемі (квартал на Мангеттені), коли музиканти грали імпровізовані соло на мелодії, пісні та акордові послідовності. Відомі піонери цього музичного стилю – альт-саксофоніст Чарлі Паркер, трубач Діззі Гіллеспі, піаністи Телоніус Монк, Бад Павелл та інші музиканти.
У Гарлемі музиканти збиралися в джаз-клубі Minton’s Playhouse. У період суспільних заворушень, безробіття й тотального невдоволення серед населення заклад забезпечував притулок темношкірим митцям. Тут вони не боялися експериментувати з музичними стилями та створювати нові творчі форми. Бібоп став гобеленом душевної імпровізації, створеної маргіналізованими учасниками музичної індустрії.
Особливості стилю
Зазвичай бібоп виконують невеликі гурти з віртуозними солістами. Для виконання достатньо лише однієї-трьох валторн (труби чи саксофона), фортепіано, контрабаса та барабанів. Це традиційна конфігурація джазового оркестру.
Загалом для музики цього стилю характерні:
- швидкий темп. Як вже було зазначено вище, оскільки бібоп-музиканти грають лише для прослуховування, а не танців, вони можуть застосовувати швидкі темпи;
- розширена роль ритм-секції. Хоча солісти все ще виконують основну роль на сцені, але важливе значення має також ритм-секція (група у складі оркестрів та ансамблів, функція якої полягає у виконанні базової ритмічної фактури музичного твору);
- експерименти. Бібоп-музиканти зосереджують свою увагу на складних гармоніях і непередбачуваних ритмах;
- імпровізація. Під час бібопу музиканти не грають повністю аранжовані пісні, а починають із тематичної мелодії під акомпанемент ритм-секції, після цього кожен з учасників імпровізує соло, а тоді звучить та ж мелодія, що на початку;
- контрафакти. Поверх уже наявної гармонійної структури накладається нова мелодія. Музиканти можуть захистити авторське право на мелодію, але не на гармонійну структуру, чим і користуються бібоп-виконавці.
Квінз як джазовий інкубатор
Попри те, що у XX столітті основні джаз-клуби розміщувалися в Гарлемі, чимало джазових музикантів проживало на обсаджених деревами вулицях Квінза. Річ у тім, що джаз виник на межі XIX–XX століть у США серед пригнобленого, безправного афроамериканського населення. Під час великої міграції багато темношкірих людей залишили південь країни, прагнучи кращого життя в таких місцях, як Каліфорнія, Чикаґо, Філадельфія, Детройт і Нью-Йорк. Чимала їх кількість оселилася у Квінзі, який приваблював своєю сільською атмосферою, на відміну від розбудованих Мангеттена чи Брукліна. Вже до середини XX століття Квінз став осередком розвитку джазу, а отже, і бібопу.
Темношкірі джазові віртуози шукали розради в районах, де вітали їхню расову ідентичність. Зрештою, у Квінзі були сформовані два джазові табори: перший – біля району Аддіслей-Парк, куди композитор Кларенс Вільямс і його дружина переїхали в 1930-х роках, а другий – у Короні, де Луї Армстронг жив до самої смерті. Останній вважається королем джазу. Музикант, трубач і вокаліст став одним із найбільш популярних виконавців джазу у XX сторіччі. Крім того, у тій же Короні оселилися трубачі Діззі Гіллеспі, Кларк Террі та співачка Елла Фіцджеральд.
Квінз, хоч і не породив новий стиль, як Гарлем, але став осередком джазових музикантів. За десятиліття демографія боро суттєво змінилася. У 1960-х роках іммігранти з Латинської Америки майже витіснили італійських поселенців, оскільки перших приваблювала відносно доступна нерухомість та привітність громади. Квінз став домом для вихідців із Мексики, Еквадору, Домініканської Республіки.
Піонер бібопу Діззі Гіллеспі
Легендарний джазовий трубач Діззі Гіллеспі – один із зачинателів і популяризаторів бібопу. Разом із колегами-музикантами він збирався не лише в Гарлемі, де народився стиль, а й у Квінзі. Зокрема, простором для творчості стала його власна триповерхова будівля в стилі колоніального відродження в районі Корона. Гіллеспі часто запрошував колег-музикантів до підвалу свого дому, де вони разом творили шедеври. Саме в цьому боро віртуоз відточував свою майстерність. Виконавець записав у Квінзі кілька популярних альбомів, як-от Jazz at Massey Hall (1954) чи Manteca (1958).
Гіллеспі був справжнім імпровізатором. Він керувався під час гри стилем трубача Роя Елдріджа, але додавав елементи гармонічної та ритмічної складності, яких раніше не було в джазі. Поєднання майстерності та дотепності зробило Гіллеспі провідним популяризатором бібопу. Хоча він народився в Південній Кароліні, але славу здобув саме в Нью-Йорку. Що цікаво, з основами музики трубача познайомив його батько – лідер аматорських оркестрів. У 14-річному віці музикант почав грати на трубі після того, як випробував тромбон.
1945 рік став вирішальним як для бібопу, так і самого Гіллеспі. Він записав із Чарлі Паркером чимало ансамблевих хітів, як-от Salt Peanuts, і створив власний бібоп-гурт. Незважаючи на економічні труднощі, колектив зміг проіснувати протягом чотирьох років. У його складі виступали майбутні відомі музиканти, наприклад саксофоністи Джин Еммонс, Юсеф Латіф, Пол Гонсалвес та інші.
Наприкінці 1940-х років Гіллеспі створив власний оркестр, який вважався одним із найкращих великих джазових ансамблів. Його репертуар, відомий складними аранжуваннями та інструментальною віртуозністю, вподобала значна кількість шанувальників джазу. Гіллеспі працював з іншими іконами джазу, а також керував власними невеликими колективами аж до 1980-х років. Вплив трубача на джаз і бібоп зокрема неможливо переоцінити: його гра на трубі надихнула багатьох музикантів-наступників, а композиції стали частиною джазового канону. Разом із Чарлі Паркером Діззі Гіллеспі завоював репутацію одного з лідерів бібоп-руху.
